Мої доріжки тягнуться веселим садом
Серед квітуючих розложистих дерев.
Дивуюсь я Землі принадам,
Вдихаю пахощі чудових древ.

Лиш іноді над прірвою схиляюсь:
Що далі, як закінчиться садок?
За праведне стою, душею підіймаюсь,
Мої думки то чистий струмок.

Течуть думки крізь бурі і негоди,
Шукала правду, а знайшла брехню –
Ти скаламутив мої срібні води,
Без жалю в серце вбив пішню.

Не захотів утримати, спинити
Крізь пальці я просипалась піском,
Зупинка – і не можем далі бігти
Не скористались райдуги містком.

Два береги, роз'єднані водою,
Два серця, що не б'ються в унісон.
Ти зраджений? Чи я тобою?
Тепер це правда, а не сон.

Мій сад вдягнув весільне убрання,
Духмяним цвітом кличе і воліє.
Ще трошки і смарагдове гілля
Пейзажами митців заволодіє.

Мій сад вдягнув весільне убрання
На всіх деревах білі зоре - квіти.
Летять, летять пелюстки навмання,
Тепер їм все одно куди летіти.

Цей фантастичний білий зорепад,
Цей сніг з пелюсток від зими на згадку.
Уже прокинувся від сну мій сад
І хоче наплодить на радість спадку.

Так рік у рік затверджує життя,
Народження, хоч смерть – не оминути.
Лиш спалах в вічності – земне буття
І на нових галактиках
воскреснути та бути!

Вже злітають останні морози,
Вже всім чути поступ весни.
Змиють нечисть блакитнії грози,
Почнуть іриси ніжнії цвісти.

Я візьму в руки фарби веснянок,
Доторкнуся до квітів своїх.
Всіх здивує кришталевий ранок –Творіння прекрасне турботи і втіх.

Хай сонце подарує кольори яскраві,
Мереживо пелюсткам мрії додадуть.
Усе, що снилось взимку, збудеться у травні.
Стежинки казкові до квітів знов ведуть.

Гарненьких люблять довго й до нестями,
Веселих, незважаючи на сміх,
А мовчазних, хоч рідко супроводжують піснями
Цей найміцніший в серці оберіг.

Не кричи ніжних слів, не кричи,
Потримай у собі в неволі, -
Хай ревуть пароплави, а ти помовчи,
А не так, то шукай вітра в полі.

Її приваблюють сумні романи, -
Хай порівняє, не чіпай, облиш
Існують на Землі чорні тюльпани,
Щоби здавались білі ще біліш.

Не кричи ніжних слів, не кричи,
Потримай у собі в неволі, -
Хай поети кричать і шпаки,
А не так, то шукай вітра в полі.

Словам вже тісно й не здолати втому
Запізнення не бійся, бійся впасти.
Багато різних слів, і потому
Кажи, якщо не можна вже мовчати.

Не кричи ніжних слів, не кричи,
Потримай у собі у неволі, -
Не кажи, замовчи, промовчи,
А не так, то шукай вітра в полі.

Ірис – на всі часи.

Ірида поступом зухвалим,
Черпнувши райдугу ковшем,
Дарує колір росам палим.
Ірис торкнувся цим вінцем.

Оспіваний у Древнім Римі
Зійшов із фресок і гербів
Ірис, чудовий білий й синій,
Здолавши час і гнів богів.

Єднання трьох стихій всесвітніх –
Води і вітру, і землі,
Посланцем від богів могутніх
Ці три пелюстки на стеблі.

Оспіваний у Древнім Римі
Зійшов із фресок і гербів
Ірис, чудовий білий й синій,
Здолавши час і гнів богів.

Тисячоліття хай минають,
Летять роки, проходять дні,
І разом з сонцем зацвітають
Нові іриси на землі.

Оспіваний у Древнім Римі
Зійшов із фресок і гербів
Ірис, чудовий білий й синій,
Здолавши час і гнів богів.

Зорі на небі-
Люди на землі
Виникає питання:
Чужі чи свої
Думки на папері?
Стеляться рядки…
Вірю й сподіваюсь
що тільки мої.
Є бідні й багаті,
Є казка, є рай,
Один ніц не має,
Другий весь свій край
Має так, як хоче.
Хочеш-прочитай
Що це за питання
Постає в імлі?
Хто тут з нами поруч
Чужі чи свої?
Обібрали хворих,
Немічних, старих,
Вчителів у школах –
Своїх чи чужих?
Посадив дерева –
Сади цвітучих мрій,
Те ж саме питання –
Чужий він чи свій?
Наплював у колодязь –
Потім взяв води.
Позичив би розуму –
Можна влізти в борги.
Для такої справи
Люди не скупі й
Питаю з надією –
Чужий він чи свій?
Недовчився в школі,
І батька не мав.
Маму через слово
Слухав, не питав,
Як на світі жити,
Що таке це "Я".
Виросла дитина –
Чужа чи своя?
Вже не перші кроки,
Далі йде межа
Знаю, не кажи вже
Своя
Не
Чужа!

Вже прощались з золотою,
Все впадає в тихий сон,
Все укрилось пеленою;
У музиків сумний тон.

Незаймана чудо-осінь
Діду знову віддалась,
А у нього сива просінь
Вкрилась білим й прийнялась.

Прощавай! Не будем плакать
І не будем сумувать.
Нащо нам дощі і слякоть,
Треба вчитися прощать.

Знають й діти: за зимою
І листком календаря.
Йде веселою ходою
Весна, щічками горя.

Квітів росами умивана
Пташки й люди всі у спів.
Змиє нечисть свято-зливами
Стрічки в коси струнких дів.

Привітає нас зі святами
Великодень в кожен дім.
Першоцвіти попід хатами –
Хрестосатись в радість всім.

Прийдем в церкву, в руках свічечки.
Тихо ранок настає.
Піднімем до неба вічечки,
Всім, хто просить, Бог дає

Сріблясті голуби у небесах

Пам'яті П.Г.Тичини присвячується

У кожного свій шлях, своє тернисте поле,
Вогонь надії розгоравсь, горів.
Хоч пташеня було мале і кволе,
Перетворилось в срібних голубів.

Я дарував йому октави і сонети,
Священні ритми й благозвучні рими.
За склом не гріють сонячні кларнети
І просто білі й без морозу зими.

Його жадала неба височінь,
Утримували пута несвободи.
Лиш на шляху до сонця зникне тінь,
Ганьбу й неправду змиють чисті води.

Мій білий птах у небо все летів й летів,
Тріпочуть крила швидко, не поволі.
Він повернутися до мене не схотів,
Летів шукати УКРАЇНЦЯМ ВОЛІ !

Закриті ноти, складені пюпітри,
Тепер всі звуки вже звучать органно.
Не дочекаються художника палітри,
Без мене пташці добре чи погано?

27.11.2015 р.

Ненаписані тобою
Прочитаю всі листи,
Ти мене за руку хочеш
По дорогах цих вести.

Я, зустрілася з журбою,
Розкажу тільки тобі
За високою горою
Я живу й мої пісні.

Я живу там разом з сонцем,
З-за гори воно встає.
Кличе мене поміж люди,
Зупинитись не дає.

Хочу плакать, сльози сушить,
Як замерзну, де взялось,
Веснянкою бути змусить,
Буде поряд й скаже: "Ось,

Ти моя тендітна квітка,
Не залишу тебе я,
Якщо буде чорна мітка,
Стане білою вона".

Як підніме сонце зранку,
Знай, це витівка моя,
Бо на кожному світанку,
Ти лиш мій, а я твоя?

Якщо схочеш, то розкажеш,
Якщо зможеш, то прийдеш.
Прочитаю, що напишеш,
Як не згубиш, то візьмеш.

Про що співає вітер клену?

Про що співає вітер клену?
Як вчора листя ще зелене,
А вже сьогодні - золоте
Спокійно з вітром облітає,
Пташки збираються у зграї
І вже нічого не цвіте.

Про що співає вітер клену?
Як білим вкриє, огорне,
Ще вище зорі підійме,
І не метелики грайливі
Тільки сніжинки білі й сиві
Кружляє вітер і несе.

Про що співає вітер клену?
Що буде листя ще зелене,
І все, що зможе, зацвіте.
І всі малесенькі зернинки
Протягнуть рученьки-рослинки.
Це неповторне, непусте.

Героям Небесної Сотні

Це не дощ змива кров з Інститутської,
Це сльози матерів течуть.
На екзамені з української
Наші діти все мруть і мруть.

Європейці твердять: "Їх проблеми".
Вздовж лиш наших доріг- хрести.
Україна – ось тема поеми.
Скільки, скільки цю чашу нести?

Скільки зраджених ще і засуджених,
Вбитих голодом без каяття.
За вікном двадцять перше сторіччя
Чи у Римські часи вороття?

Діти бігли все вище і вище,
Підставляючи груди списам.
Інститутська- вже кладовище,
Розкажу тобі, чи ти знав?

Ноги топчуть бруківку дороги,
Душі вгору, а тіло вниз.
Вже подолані ці пороги,
Де кожен знайшов свій спис.

Написали нову історію,
Кожен день нові письмена.
Не шоколадом, а кров'ю
Діти пишуть свої імена.

Всіх незбуджених розбудили,
Недописані букви строфи.
Знов нові підставляють груди
В зради й нечисті цілі списи.

19.12.2015 Р.

***
Цей довгий шлях розітнув поле навпіл.
За обрієм обіцянки і відпускні,
З-під ніг летить у очі попіл:
Я тут, а ти на іншій стороні.

Скільки часу ми будемо в дорозі,
Хтось повинен на ризик піти
На тому чи на іншому розі,
Не оглядаючись, дорогу перейти.

Як вибрати потрібні нам слова,
Де зебра чи підземний перехід?
Як відділити зерна від плевла?
На роки розтягнувся цей похід.

Ми відшукаєм кинуті мости,
Не спалені у мріях кораблі.
Моєму полю квітнути й рости –
Твоє натхнення на моїй землі.

Хтось повинен зробити підказку –
Хвилини об'єднаються в роки,
Загублені секунди віщують поразку.
Роблю я перший крок – назустріч ти